Гонка, про яку ми поговоримо сьогодні, є абсолютно унікальною в історії українського ралі – і нижче ми розповімо, чому саме.
Вболівальникам зі стажем не потрібно зайвого разу нагадувати, чим саме Ралі Дніпро завжди відрізнялось від решти етапів українського чемпіонату кінця 90-х – початку 2000-х років. Ця гонка поєднувала в собі дві майже протилежні риси: неймовірно високий рівень організації та уваги до глядачів – і настільки ж неймовірно важку трасу. З точки зору вболівальників ралі в Дніпродзержинську (нині – Кам’янське) було справжнім святом; як любили тоді казати, «кращим, ніж Новий рік». Що ж до спортсменів, то вони вважали Ралі Дніпро одним з найскладнішим випробувань сезону, перш за все для техніки – і щасливим був той, хто закінчував це змагання в закритому парку на відносно цілому автомобілі.
Загальна диспозиція
Оскільки в 1999 році Ралі Дніпро проходило вже вдруге, його конфігурацію можна було починати називати традиційною. Гонка стартувала з триразового проходження видовищної спецділянки «Міст», яку було прокладено на асфальтовій розв’язці біля Нового Мосту – фактично, зараз би це іменували «глядацьким супер-спешиалом». Коротенький доп не вирішував в спортивному плані майже нічого – адже після нього пелотон розпочинав справжню боротьбу на грунтово-піщано-гравійних допах «Кривець», «Котлован» та «Кваки». Хмари пилу в повітрі, майже нульова видимість, підступні піщані «пастки» за межами основної траєкторії – далеко не повний перелік «сюрпризів», які чекали на гонщиків протягом двох наступних днів.
Втім, навіть чудово розуміючи, на що вони підписуються, спортсмени любили Ралі Дніпро і охоче брали в ньому участь. В змаганні 1999 року на старт вийшли 27 екіпажів, і це був другий показник в сезоні після відкриваючого чемпіонат асфальтового Ралі Столиця. Навіть популярні та добре знайомі Ралі Куяльник та Чумацький Шлях збирали тоді менше учасників – а це таки про щось свідчить…
Турнірне становище
Попри те, що Ралі Дніпро було четвертим етапом чемпіонату 1999 року, ВСІ (без виключення) традиційні фаворити турніру приїхали в Дніпродзержинськ, не маючи в турнірній таблиці ЖОДНОГО залікового балу. Василь Ростоцький, обидва Олександри Салюки, Андрій Александров, Валерій Разумовський, Володимир Петренко – жоден з цих спортсменів не спромігся набрати на трьох попередніх етапах бодай пару очок. Як таке вийшло? Причини були різні: технічні сходи, дискваліфікації, помилки, пропуски етапів тощо. Але в нашій сьогоднішній розповіді важливий тільки той факт, що для шістьох найсильніших спортсменів того часу чемпіонат розпочинався фактично «з нуля» саме в Дніпродзержинську.
Звичайно ж, невдачами фаворитів охоче користувались їхні суперники, тому верхівка турнірної таблиці після трьох етапів тогорічного чемпіонату виглядала дещо незвично. Очолював абсолютний залік Леонід Леонов (96 балів), за ним розташувались Валентин Марчук (80), Руслан Железко (60), дебютант сезону Руслан Кучер (55) та Микола Нікітюк (54). Таким чином, визнаним фаворитам турніру потрібно було не тільки з’ясувати відносини між собою, але й наздогнати цілу групу конкурентів, що встигли доволі серйозно відірватись.
Кульмінація гонки
Безперечно, найдраматичніший момент змагання стався на СД11, коли лідер гонки, Василь Ростоцький, невдало зайшов в один з поворотів, вилетів на узбіччя і «закопався» у піску. Інтриги додали занадто завзяті правоохоронці, які стали стіною на шляху вболівальників, що бажали допомогти екіпажу у звільненні машини з піщаного полону. В результаті Ростоцький та його штурман Майкл Орр втратили на цьому епізоді понад три хвилини, протягом яких повз них встиг проїхати екіпаж Олександра Салюка та Олександра Мурзіна. За чотири спецділянки, що лишались до фінішу, Ростоцький спромігся відіграти близько 40 секунд свого неочікуваного відставання – але для перемоги цього вже не вистачило…
Скориставшись помилкою головного суперника, Салюк чітко довів гонку до фінішу і одержав, таким чином, свою першу перемогу в тому сезоні. Третє місце на подіумі посів Андрій Александров, для якого – як виявилось згодом – це був єдиний фініш в чемпіонаті-99. Для Василя ж Ростоцького Ралі Дніпро 1999 року стало єдиною гонкою на автомобілі Ford Escort WRC, в якій він дістався фінішу не на першому місці – всі решту змагань він або виграв, або закінчив достроково.
Сходи та дискваліфікації
Як ми вже згадували, траса Ралі Дніпро не вибачала помилок в підготовці техніки – саме через це абсолютна більшість сходів в цьому змаганні відбулась через ті чи інші проблеми з автомобілями учасників. Навіть аварія Бориса Донского на останній СД (його машина влетіла в чималеньку акацію) – й та була спровокована відмовою коробки передач. Що ж до найбільш видовищного епізоду гонку, а саме «даху», який спіймав В’ячеслав Кармашов, то в цьому випадку сходу не сталось – за допомогою глядачів спортсмен поставив машину на колеса та зміг зрештою фінішувати.
Втім, два екіпажі (батько та син Протасови, а також сестри Франчук) не звершили гонку через суддівські рішення – їх було дискваліфіковано за ремонт в забороненій для цього зоні. Ще одна дискваліфікація торкнулась Руслана Железка, який примудрився повторити помилку Василя Ростоцького на Ралі Столиця, а саме – висадити штурмана з машини між КЧ «Фініш» та сервісним парком.
Герої другого плану
За великим рахунком, героями тієї гонки стали всі, хто дістався фінішу (а це було 15 екіпажів з 27) – але ми все ж відзначимо кількох пілотів. Насамперед, це Володимир Петренко, який прибув на фініш першого дня з коробкою передач, що буквально «стікала» мастилом – і навіть попри це зміг виграти гонку в класі А9 з перевагою у 8 секунд над Павлом Шарашидзе. Повагу викликав також фініш Сергія Коробейнікова на четвертому місці повнопривідного класу А12 (зазначимо, що в підсумку сезону він став бронзовим призером цього заліку!). В молодших класах А7 та А8 перемогу святкували відповідно Леонід Алейніков та Микола Нікітюк.
Що було далі?
Перемога в Ралі Дніпро надихнула Олександра Салюка на нові подвиги – і наступний етап чемпіонату в Кам’янці-Подільскому він також записав на свій рахунок. Втім, після цього Фортуна повернулась обличчям до Василя Ростоцького – він виграв три останні етапи чемпіонату поспіль, що в підсумку дозволило йому здобути чергові титули в абсолюті та класі А12. Що ж до дніпродзержинського етапу, то він впевнено посідав своє місце в календарях ЧУ аж до 2005 року, після чого це змагання припинили проводити. Чи повернеться воно колись до українського ралійного чемпіонату – зараз передбачити абсолютно неможливо…
Фото © Лариса Міщанчук, архів Олександра Салюка
Автор © Володимир Некрасов
Реставрація © Євген Хитрук