14 вересня трагічно пішов з життя один з найталановитіших спортсменів свого часу, харків’янин Олексій Яцюк.
Я довго не міг підібрати слова для того, аби написати про це. Ми з Олексієм не були близькими друзями, але нас пов’язували теплі та щирі професійні стосунки. Вперше 17-річний хлопчина привернув до себе увагу в 2005 році, коли тижневик «Автоцентр» назвав його разом з п’ятьма іншими пілотами «Головною надією автоспорту України». З того часу я уважно слідкував за виступами Олексія, ми часто спілкувались із ним та з його батьком і навіть разом приймали деякі рішення щодо його подальшої кар’єри.
Олексій дебютував в класичному ралі в 2008 року, виступаючи за команду «Єврокар Спорт». Майже одразу його запросили на тестовий відбір молодих гонщиків, який проводила команда «Цунамі»; він виграв той відбір і цілий рік після того провів в Італійському кільцевому чемпіонаті. А ще за два роки по тому Олексій отримав запрошення увійти до складу топової ралійної команди тих часів, «Ментос Асканія Рейсінг».
Мене щиро тішили успіхи молодого спортсмена – і так само щиро я був засмучений, коли розвиток його кар’єри зупинився через початок війни в 2014 році. В той момент ми, як держава, втратили ціле покоління талановитих спортсменів, які з різних причин поступово перестали виходити на старт; на жаль, одним з таких став і Олексій. Ми продовжували спілкуватись, але дедалі менше, один-два рази на рік…
Вчорашня звістка стала шоком, напевно, для всіх нас. Завжди важко викреслювати з телефонної книги номери своїх товаришів; але коли з життя йде людина, якій ще виповнилось і сорок – це не вкладається в голові.
Сил та мужності рідним, яким доведеться пережити це горе.
Вічна пам’ять.
Автор © Володимир Некрасов
Фото © Олександр Лісовський