Безумовно, одне з перших питань, що виникають з цього приводу у сучасного вболівальника, звучить так: а чому ж ралійна гонка проходила аж в грудні? Невже хтось розраховував на снігове покриття на півдні України? Дійсно, Чумацький Шлях-94 став (і лишається понині) «найпізнішим» етапом чемпіонатів України з ралі – ніколи більше жодне змагання не проходило пізніше, ніж у листопаді. Втім, сталось це не з доброї волі організатора, а з інших, цілком зрозумілих причин.
«Насправді, спочатку проведення етапу чемпіонату України 1994 року в Херсоні було заплановано набагато раніше, влітку, – розповідає незмінний організатор Чумацького Шляху Олег Петрищев. – Але оскільки свого чемпіонату незалежна Україна до того не мала, нам, ініціаторам проведення, було дуже важко знайти фінансових партнерів для незвичного та незрозумілого багатьом змагання.
Дату довелось переносити, але справи не покращувались – і восени у нас вже майже опускались руки. В цей момент щасливу роль зіграла розмова з пілотами найпотужнішої на той час української команди Star Pro Racing, Володимиром Чопенком та Дмитром Топчієм. Саме за їхньої допомоги гонку все ж вдалося провести – нехай і в грудні».
Маршрут першого «шляху» фактично не мав нічого спільного з тією гонкою, яку добре знають нинішні вболівальники. «Паралельки» в Таврійському мікрорайоні ще не існувало, тому перша, відкриваюча гонку спецділянка довжиною 3,6 км проходила безпосередньо вулицями Херсона. Відбувалось це в суботу, 17 грудня – а наступного дня гонка переміщувалась на лівий берег Дніпра, в район населених пунктів Цюрупинськ та Пролетарка (нині, відповідно, Олешки та Челбурда). Там учасникам пропонувалось подолати майже 80 км спецділянок, що робило дане ралі досить серйозним випробуванням – особливо для техніки тих часів.
Уявити собі парк ралійних автомобілів зразка 1994 року зовсім неважко – адже більша частина з них брала участь ще в змаганнях часів СРСР. На старт Чумацького Шляху вийшли 16 екіпажів, з яких 12 керували автівками радянського виробництва – ВАЗ (7 бортів) та ГАЗ (5 бортів). Виключення становили чотири свіжі іномарки – Opel Manta (екіпаж Карпенко/Колозенко) та три красуні Lancia Delta HF Integrale (Петренко/Леонов, Чопенко/Попов та Топчій/Мурзін). Відзначимо, що трьома «лянчами» на старті можуть похизуватись всього три змагання в історії українського ралі: Чумацький Шлях-94, Київ-95 та Чумацький Шлях-95.
Здавалося б, потужні турбовані «дельти» мали би без жодних проблем розіграти між собою призові місця в змаганні – однак насправді високий результат зміг продемонструвати лише Володимир Петренко; інші ж двоє «повнопривідних» пілотів фінішували на сьомій (Чопенко) та десятій (Топчій) позиціях абсолютного заліку. За найбільш поширеною версією, причиною такого несподіваного розвитку подій стали численні «зрізки» у виконанні деяких конкурентів – адже рівнинний характер траси дозволяв без особливих проблем «скорочувати» маршрут.
«Коли на фініші ми побачили, що нас об’їхали навіть «Волги», здивуванню не було меж, – згадує Володимир Чопенко. – Але потім, так би мовити, «в кулуарах» ми почули, як деякі пілоти спокійно розповідають один одному про те, де й наскільки можна було «різати» трасу».
«На тому ралі я заміняв Олександра Сєропова в екіпажі з Володимиром Чопенком, – пригадує видатний спортсмен, а на той час інженер команди Star Pro Racing Микола Попов. – Користуючись нагодою, вирішив поставити в машину бортову відеокамеру, щоби потім розібрати гонку та провести «роботу над помилками». Звичайно ж, спрямовано її було на дорогу крізь лобове скло.
А треба відмітити, що це був грудень, тож на траві рясно лежав іній. Відтак, «доріжки» від шин було чітко видно на замерзлому грунті – і в деяких випадках камера зафіксувала, скажімо так, певні розбіжності. Фактично, це відео доводило, що хтось з наших суперників «різав» трасу – але, звичайно ж, сказати, хто саме, було неможливо».
Непрямим доказом цієї версії є й те, що на першому, асфальтовому допі (де «зрізок» бути не могло) «лянчі» впевнено посіли перші місця – а програвати суперникам дійсно почали лиш на грунтових доріжках другого дня ралі. З іншого боку, довести щось навіть тоді, по свіжих слідах, було насправді неможливо – тому результати змагання було офіційно зафіксовано без урахування можливих порушень.
Втім, без дискваліфікацій все одно не обійшлось – причому торкнулись вони двох екіпажів, які об’єктивно відносились до числа фаворитів. Мова йде про одеситів Андрія Александрова та Валентина Марчука, які за одну СД до фінішу посідали відповідно третю та четверту позиції в восьмому класі (а в ході змагання Александров навіть на деякий час очолював пелотон).
«В ході гонки ми пробували суперничати з Володею Петренком, – розповідає штурман Александрова, Олександр Цимбал. – Як не дивно, це було можливо, оскільки на лісних відрізках наша вужча «вісімка» почувалась трохи комфортніше, ніж суттєво ширша «лянча». Але на останньому допі в нас розвалився вінець маховика, після чого ми змогли лиш на «нейтралці» докотитись до фінішу.
Механіки швидко виявили, що нічого з цим вдіяти не можна, і фактично це означало схід. Але ми махнули рукою, зачепились за чиюсь технічку і таким чином дістались закритого парку. Звісно ж, це було поза правилами, тому ні на що, крім зняття, ми не розраховували».
«Насправді, це було досить кумедно, – пригадує ще один з учасників тієї гонки, штурман Володимир Щербаков. – В закритому парку Віктор Шаповалов, який їхав тоді з Марчуком, почав «наїжджати» на Александрова – начебто, той нечесно дістався ЗП. Андрій тільки плечима повів – знаю, мовляв, пишіть заяву та знімайте. Але більш гарячий Саша Цимбал у відповідь «наїхав» на самого Шаповалова через те, що їхня з Марчуком машина була фактично кросовою (з пластиковими бамперами, без фар тощо).
Так вони кричали один на одного, а за спинами тихесенько стояв Олег Петрищев. Через деякий час він не витримав, підійшов і спокійно сказав – хлопці, не треба писати протестів, ви обидва зняті. І пішов собі в напрямку штабу. Після цього на всіх кричав вже один лиш Марчук».
Ось так і вийшло, що з 16 учасників того ралі всю трасу подолали 15, але в фінальний протокол потрапили лише 13. Єдиним невдахою, хто зійшов з траси через технічні причини, був Анатолій Шестаков на ВАЗ-2108 – і це найкращий показник за кількістю сходів з траси за всю історію Ралі Чумацький Шлях…
Безумовно, цікавих історій про це, безперечно, унікальне змагання могло би бути значно більше – але, на превеликий жаль, багатьох безпосередніх учасників подій вже немає з нами. Ті, хто хоче глибше зануритись в перипетії того ралі, можуть вивчити його детальні результати на провідному світовому статистичному ресурсі eWRC – а якщо й цього буде замало, придбати видані проектом «Ралі в Україні» книжки з серії «Легенди українського ралі». Ми ж можемо лише сподіватись на те, що вже скоро прийде час для відродження вітчизняного ралі – і Чумацький Шлях неодмінно відсвяткує колись і 40-ву, і 50-ту річниці…
Фото © Архів Олега Петрищева
