Насправді, мені абсолютно не властива «манія вєлічія» – я ніколи не був в центрі уваги і не хотів того. Просто час від часу настають моменти, коли відчуваєш потребу висловитись на ту чи іншу тему, і жанр інтерв’ю для таких випадків підходить чи не найкраще. Але, оскільки провідні ЗМІ не шикуються в чергу, щоби поспілкуватись зі мною (а, насправді, й другорядні також не шикуються), то й доводиться вкотре роздвоюватись – самому собі ставити питання, і самому на них відповідати.
Отже, почнемо, як годиться, з головного.
«Ралі в Україні»: Як ти, як власник та незмінний керівник проекту, оцінюєш нинішній стан сайту «Ралі в Україні»?
Володимир Некрасов: На це питання відповісти дуже легко: живий – і добре. За пару років, дасть Бог, сайт святкуватиме свій 20-річний ювілей, і для приватного проекту, який не входить до жодного медіа-холдингу, це мега-багато. Фактично, з усіх інтернет-майданчиків, які за цей час висвітлювали український автоспорт, «в живих» залишились лиш ми – це одночасно і тішить, і наводить на сумні роздуми. Бо, звісно ж, добре бути лідером в улюбленій справі – але при цьому бажано, щоби поруч були колеги та конкуренти, на фоні яких ти б намагався бути кращим. Зараз же я відчуваю себе як last man standing – цим можна пишатись, але для спорту це однозначно погано.
«Ралі в Україні»: На твою думку, чому так сталось?
Володимир Некрасов: А ось тут потрібна розгорнута відповідь. Чому ми вижили? Бо змінювались. На першому етапі існування проекту він був постачальником оперативних новин; вони могли бути коротенькі і малозначущі, але виходили по кілька штук на день. Згодом цю функцію оперативного інформування перебрали на себе Фейсбук з Твітером, тепер ініціативою володіють Телеграм-канали та Вайбер-чати. Згодом медійники вигадають щось іще; наздогнати цей прогрес неможливо, тому ми й не намагались.
Натомість, свого часу ми свідомо перейшли до формату, в якому новин стало менше, але вони стали більш розлогі та аналітичні. Тобто якщо самі голі факти люди отримують через соцмережі – добре, ми будемо давати свою оцінку цим фактам, якось пояснювати їх, аналізувати, висвітлювати тенденції. Підготовка таких публікацій потребує часу, знань та досвіду – окей, їх буде менше, але вони стануть глибші.
Ну, а зараз… ви самі все розумієте. За майже цілковитої відсутності медіа-приводів більшість оглядачів просто перестали писати про автоспорт; фактично, він майже зник з медіа-простору як такий. Щоби не дати йому щезнути остаточно, ми зосередились на історичних публікаціях, які просто нагадують прихильникам автоспорту про те, що він був, є і, сподіваюсь, буде. Звісно ж, намагаємось висвітлювати й виступи наших представників за кордоном – хоча це й дуже поодинокі старти. Але в реаліях війни інакше бути не може.
«Ралі в Україні»: Наскільки логічно та розумно в такій ситуації взагалі підтримувати проект? Може, варто було би просто поставити його на паузу?
Володимир Некрасов: Не приховуватиму, це неодноразово спадало мені на думку. Але справа в тому, що автоспорт – дуже динамічна річ. Спитайте будь-кого зі спортсменів, чи легко повернутись до змагань після кількарічної перерви? Особисто я знаю лише пару прикладів, коли це комусь вдавалось. Найчастіше ж якщо ти зупинився – навряд чи повернешся.
Взагалі, інтернет – це така штука, де тебе пам’ятають, доки ти платиш за хостінг. Я пригадую 2012-2013 роки, які об’єктивно були періодом розквіту українського ралі. В ті часи чи не кожен, в кого був пристойний фотоапарат, намагався зробити якийсь свій сайт, власну галерею, навіть щось подібне до бази даних. Пройшло десять років – і де всі ці сайти? Власникам набридло підтримувати їх, і вони зникли. Разом з усіма унікальними фотоархівами, додам принагідно. І головне – вони вже ніколи не повернуться.
Тож я вважаю, що взяти паузу – означає поховати сайт. Наразі він є чи не єдиним публічним джерелом, з якого можна дізнатись, яким був наш автоспорт п’ять, десять, п’ятнадцять років тому. Повторюся, для спорту це недобре – але хтось має залишатись на ногах, коли всі навкруги падають.
«Ралі в Україні»: Але ж рано чи пізно настане час, коли й ти «перестанеш платити за хостінг». То що, вся зібрана тобою інформація також зникне, подібно до інших?
Володимир Некрасов: Ми працюємо над тим, щоби цього не сталось. По-перше, вже понад десять років ми співпрацюємо з міжнародним проектом EWRC, який є найбільшою в світі статистичною базою даних в галузі класичного ралі. Нашими зусиллями в тій базі можна знайти майже всі статистичні дані щодо українських ралі, спортсменів, автомобілів. Останнім часом навіть почали наповнювати ту частину, яка пов’язана з українськими змаганнями часів СРСР. Процес дуже важкий, бо інформації обмаль – але ми не зупиняємось.
По-друге, нами активно ведеться робота з наповнення інформацією української Вікіпедії. На даний час вже додано багато статей про видатних спортсменів, про окремі змагання та цілі чемпіонати. Вікі – дуже серйозний ресурс, і є певна надія, що вони не перестануть платити за хостінг))). Ну, або якщо це колись станеться, то, напевно, лиш через те, що інтернет припинить існування, як такий.
«Ралі в Україні»: Зізнайся, чи не тому ти минулого року взявся за написання книжок? Адже інтернет не вічний, а книга, як показує практика, переживе будь-що?
Володимир Некрасов: В наш час дуже важко сказати, який носій інформації є надійнішим за інші. Одна ворожа ракета знищує цілі родини, їхні архіви, історію життя. Світ навколо став, якщо можна так сказати, дуже крихким – і наша мета полягає в тому, щоби зберегти якомога більше національної історії, поки ми маємо таку можливість. Я можу навести купу прикладів того, що вже втрачено навіки – і це насправді боляче.
Тож книжки – це просто один зі способів збереження історії. Ми не маємо можливості видавати їх тисячними або мільйонними накладами – наразі мова йде лиш про сотні екземплярів. Але це все одно більше, ніж нічого.
«Ралі в Україні»: Можеш розкрити якісь подробиці щодо чергової книги, яка скоро вийде з друкарні?
Володимир Некрасов: Як ми вже поінформували наших підписників, другу книгу в серії «Легенди українського ралі» присвячено автомобілям Ford Escort RS Cosworth та Ford Escort WRC – тобто, повнопривідним версіям «ескортів». Спочатку було бажання охопити ще й монопривідні модифікації – але, очевидно, що така книга стала б занадто великою. Ми й так майже в півтори рази перевершили обсяг першої книги, яка висвітлювала історію Lancia Delta HF Integrale – тому вирішили обмежитись поки що повним приводом. А далі подивимось, може прийде час і для версій Ford Escort RS2000.
Загалом же друга книга повністю дотримується концепції, закладеної в першу – тобто це серія окремих оповідань про кожен автомобіль та його власників, їхні успіхи та невдачі, їхні спортивні долі. Цей формат дуже «зайшов» більшості читачів, тому ми продовжуємо розповідати про цікавих людей, відштовхуючись від їхніх автомобілів. Насправді, це дає можливість подивитись на ті самі події під різними кутами – бо кожен спортсмен коментує кожну гонку зі своєї точки зору. Це дійсно цікаво.
«Ралі в Україні»: Ти постійно кажеш «ми» – але хіба ти не є одноосібним автором цих книг?
Володимир Некрасов: Технічно я є автором книг, так. Бо я збираю інформацію, спілкуюсь з героями моїх оповідань, зрештою систематизую все це і пишу книгу як таку. Але я б не зміг зробити справу довершеною без моїх колег – це дизайнер Кирило Бондаренко, художник Василь Галів, адміністратор сайту Василь Попов та, звісно ж, знаний експерт з історії європейського ралі Павло Скобленко. Я вважаю, що ми є найкращою в світі командою, і саме завдяки спільній творчості наші книжки нічим не поступаються аналогічним зарубіжним виданням.
«Ралі в Україні»: Чи можуть читачі розраховувати на якісь невідомі деталі, наприклад, щодо протистояння двох головних героїв ралі 90-х років – Василя Ростоцького та Олександра Салюка? Адже обидва їздили на «ескортах»…
Володимир Некрасов: Невідомих деталей в книзі багато, а от щодо протистояння… Це дивно, але людям завжди здається, що суперники на трасі неодмінно мають бути суперниками й по життю. Багато хто впевнений, що свого часу боротьба між Салюком та Ростоцьким, або, скажімо, пізніше між молодшим Салюком та Протасовим, мала якісь ознаки ворожнечі, протистояння, навіть війни.
Насправді ж суперництво в автоспорті здебільшого обмежується дистанцією змагання, а вороже ставлення спортсменів один до одного – переважно вигадане журналістами для більшого хайпу. Автомобільний спорт – це дуже благородна справа, де конкуренти, скоріше, допоможуть один одному, аніж підставлять ніжку. Саме в такому ключі ми й намагаємось висвітлювати спорт в наших книгах.
«Ралі в Україні»: Невже не кортіло десь додати певного «детективного» присмаку? Іноді це буває досить яскраво – он як, припустимо, в фільмі Rush, де показане протистояння між Джеймсом Хантом та Нікі Лаудою…
Володимир Некрасов: Детектив на фоні автомобільного змагання – це моя мрія. Скажу відверто, в мене «в шухляді» лежить готовий сюжет для такої історії, яка була б трошки вигаданою, але базувалась би на реальних подіях. Сподіваюсь, свого часу в мене дійдуть руки до того, аби написати за цим сюжетом художню книгу, або навіть сценарій для фільму. Шкода тільки, що цей фільм, як і нинішні книжки, імовірно, доведеться випускати «на власні кошти». Але це тільки мрія, і дай Бог, щоби в мене було стільки коштів, щоби продюсувати фільм за власним сценарієм.
«Ралі в Україні»: Ти сказав, що, одного разу зупинившись, дуже важко повернутись. Чи стосується це того становища, в якому нині опинилось українське ралі?
Володимир Некрасов: Безумовно. Більшість спортсменів, з якими я спілкуюсь, сповнені вірою, що після закінчення війни автоспорт почне відроджуватись – але далеко не всі бачать своє місце в цьому процесі. Причин, щоби не повертатись, буде дуже багато – застаріла або неготова техніка, відсутність фінансів, вік, стан здоров’я… Та про що казати: мені взагалі важко уявити, як будуть реагувати люди на гучні звуки спортивних моторів та вихлопу після того, що їм довелось пережити під ракетними обстрілами або на фронті.
Загалом, повертатись буде дуже важко, це однозначно. Я лиш сподіваюсь, що знайдуться люди, яким стане сил та бажання відродити те, що колись було справою їхнього життя. І хочу вірити, що й мені випаде доля стояти поруч із цими людьми.
Фото © Архів «Ралі в Україні»
