Здавалося б, зараз, коли в боях за незалежність щоденно гинуть десятки, чи навіть сотні українців, якось незручно згадувати людину, що пішла з життя під час автомобільного змагання. Свіжі втрати, сьогоденні трагедії болять більше, ніж події 15-річної давнини, що стались на спецділянці «Стара Река» болгарського ралі «Слівен». І на тлі воєнних втрат навіть соромно згадувати того, хто полишив нас за цілком мирних та спокійних часів.
Але я згадую. Бо не можу тебе забути.
Доброго друга, з яким завжди було про що поговорити. Порядного спортсмена, який ніколи не робив бодай дрібніших нечесних вчинків заради перемоги. Мудрого товариша, завдяки якому захоплення ралі перетворилось на справжню любов, що не згасає вже понад двадцять років.
Іноді кажуть – добре, що він не дожив до цих жахливих часів.
Я кажу – ні, не добре. Бо я знаю, яким ти зараз був би та що б робив.
Тобі було би 57. Ти навряд чи жив би й досі в «зйомній» на Туполєва – вже давно мав би свій дім, але все одно весь час проводив би в боксах. Смалив би свій тонкий «Давідофф», а може й кинув би навіть це. Без відпочинку ремонтував би пошкоджені ЗСУшні джипи, а в перервах між цим вигадував би нові конструкції, які стали би в нагоді багатьом. Тебе, як і завжди, знав би весь Київ і пів-України; і кожен власник повного приводу міг би будь-якої пори набрати тебе на той самий містичний номер, що закінчувався на три шістки. І ти відповідав би так, як робив це зазвичай, починаючи зі слів: «Слухай… ну як тобі пояснити…».
Якщо чесно, я ж не знаю, як тобі там. Може, ти провів ці 15 років набагато цікавіше та яскравіше, ніж ми тут. Хтозна?
Ну, розкажеш, якщо зустрінемось.
Фото © Володимир Некрасов
