Не на часі? Можливо. Але ми все одно вважаємо за потрібне підняти цю тему в публічному просторі – в першу чергу, через те, що абсолютно всі, з ким ми останнім часом спілкувались приватно, не просто скучили за ралійними змаганнями. Ні, всі наші співрозмовники так чи інакше сподіваються на те, що наша улюблена дисципліна не вмре; що вже наступного року вона почне бодай маленьке, поступове, але відродження.
Втім, справа не лише в емоційному стані спортсменів та фанатів ралі. Зрештою, зараз, потерпаючи від ракетних атак та артилерійських обстрілів або переживаючи біль війни на чужині, всі ми намагаємось відшукати якусь розраду. І певною мірою, такою розрадою є спогади про наше спільне автоспортивне минуле, яке зараз видається нам абсолютно щасливим – попри всі аварії чи інші негаразди. Але, повторимось, справа не тільки в емоціях – давайте міркувати суто прагматично.
На даний час в Україні в тому чи іншому стані перебуває орієнтовно 150-200 одиниць спортивної техніки, яка менше або більше придатна для стартів в класичному ралі. Деякі автомобілі готові «хоч зараз» вийти на КЧ-0, деякі розібрані по частинах, деякі вже кілька років не виїжджали за гаражні ворота. Але, як відомо, готовність до старту не полягає в одній лише наявності спортивного автомобіля.
Найкраще ситуацію описав один з наших співрозмовників, чемпіон України з ралі в одному з залікових класів. «Дивись, машина в мене майже готова до старту. Але «технічку» я віддав на потреби ЗСУ. Туди ж відправились і причіп, і більшість коліс, і левова частина інструменту. Та шо казати, в мене порожніх каністр майже не лишилось!».
Підкреслимо, питання для нашого співрозмовника не полягає в тому, чи варто було віддавати все, що «нажито непосильным трудом» – заради перемоги можна і треба зробити все можливе. Питання в іншому: а чи вистачить в кожного зі спортсменів фінансів після перемоги знову купляти та збирати докупи все необхідне обладнання, без якого виїзд на змагання фактично неможливий? Ба більше – а чи стане на це бажання?
Окрема тема – географія змагань. Абсолютно очевидно, що в найближчі роки ралійні змагання, якщо й проходитимуть, то тільки на Заході країни – у Львівській, Закарпатські, Івано-Франківській, Чернівецькій та, можливо, Хмельницькій областях. Всі чудові, компактні, різноманітні траси Одещини, Таврії, Донеччини, Житомирщини втрачені в цьому сенсі надовго – напевно, нема потреби пояснювати, чому. Однозначно одне: всім, хто матиме бажання та можливість вийти на старт бодай якогось змагання, буде потрібно готуватись до подорожі в Карпати.
Отже, в сухому залишку ми маємо не дуже позитивний баланс. Спортсмени, в яких наразі здебільшого немає часу та натхнення на участь у змаганнях. Спортивна техніка, стан якої з кожним днем тільки погіршується. Дуже обмежена географія потенційних змагань. Фактична відсутність підтримки з боку органів місцевої влади та/або меценатів. Суперечливе ставлення суспільства до самого факту проведення змагань під час війни.
Становище, прямо скажемо, майже катастрофічне. Але, щоби бути чесними, ми повинні чітко усвідомлювати – якщо ми збираємось все ж таки наступного року провести бодай якісь автоспортивні заходи, думати про це необхідно вже зараз. Формувати якісь – хай навіть дуже орієнтовні – календарні плани. Подавати їх на затвердження в профільне міністерство (і тут не варто сподіватись, що ця структура раптом почне працювати оперативніше, ніж в мирні часи). Готувати регламентуючі документи (які, очевидно, мають суттєво відрізнятись від минулорічних). Проводити попередні перемовини з організаторами змагань, з представниками міської влади, з активістами автоспортивного руху. Роботи набагато більше, ніж будь-коли раніше.
Тому, фактично, вибір, який ми зараз мусимо зробити, дуже простий. Або ми припиняємо будь-які розмови стосовно змагань чи навіть тренувань аж до самої перемоги – або приймаємо рішення боротися за те, щоби український автоспорт гідно пройшов крізь полум’я війни та відродився з новою силою.
Дуже хотілося б почути думку автоспортивної спільноти з цього приводу. І це не той момент, коли можна промовчати – тому що вибір, який ми маємо зробити, може стати визначальним на довгі роки вперед. Оскільки те, що зараз «не на часі» – за деякий час може перетворитись на «вже запізно».
Фото © Катерина Щедра, Деніс Сісін, Володимир Некрасов, Олексій Сокол
