Наразі нам доведеться лишити за дужками самий факт того, що згаданий екіпаж продовжує виступи всупереч офіційно проголошеній позиції Автомобільної федерації України. Очевидно, десь у найвищих щаблях влади вирішили, що перехід російського спортсмена, ще й дворазового чемпіона Європи, під українські прапори, є корисним прецедентом з точки зору пропаганди. Принаймні, це певною мірою пояснювало б той факт, що тандему Лукьянюка та Червоненка дали «зелене світло» на продовження виступів.
Але менше з тим: розглянемо ситуацію суто зі спортивного боку. Черговий старт екіпажу в чемпіонаті Європи на Ралі Барум вийшов дуже неоднозначним – адже яскраві результати на окремих спецділянках перекреслювались фактичними провалами на інших. Зрештою, схід з дистанції через офіційну причину «відмова бензонасосу» поклав край досить нервовому виступу, під час якого Лукьянюк неодноразово дивував глядачів вкрай розлюченими коментарями.
«В мене нема стенограми, 50% траси я їду «на очі». «Я більше розмовляю, ніж мій штурман». Погодьтесь, такі висловлювання зазвичай не зустрічаються в ефірі офіційного медіа-партнера чемпіонату Європи – та й взагалі, будь-якої гоночної серії. В автоспорті існує неписане правило – щоб не було, не перекладай провину на іншого члена екіпажу або на команду. Отже, потрібно бути в абсолютно неврівноваженому стані, щоби видати таке в ефір, та ще й не раз.
В підсумку вимальовується ситуація, в якій подальша співпраця двох означених спортсменів виглядає досить проблематичною. Але що ж їм робити? З одного боку, Євген Червоненко голосно заявив про старт свого чергового масштабного проекту, за яким майже не Нетфлікс зніматиме кіно. З іншого – Олексій Лукьянюк, при свій своїй відвазі, навряд чи отримує багато задоволення від їзди ралійними допами без стенограми. Конфлікт інтересів, який важко не помітити.
Можливим рішенням було би, якби Червоненко, об’єктивно оцінивши свій вік, професійну та фізичну форму, поступився би місцем штурмана комусь з молодих та перспективних українських ко-драйверів. Але чи захоче хтось з українців асистувати росіянину, най навіть і «опозиційному»? І чи відповідає таке рішення амбіціям самого Червоненка?
Іншим варіантом було би замінити пілота – але це, по-перше, знецінює всі попередні зусилля, а по-друге… Об’єктивно кажучи, в Україні зараз майже немає пілотів рівня Лукьянюка – зокрема, через брак тренувань та досвіду їзди на техніці вищого класу. Та й знов-таки, чи знайдеться бажаючий взяти участь в такому проекті під час війни? І чи цікаво самому Червоненку витрачати час та кошти на розвиток потенційно талановитого, але недосвідченого та невідомого співвітчизника?
Повторимось – запитань більше, ніж відповідей. Тим більше, що в цьогорічному чемпіонаті Європи лишився тільки один, угорський етап – отже, якщо й починати щось нове, то виключно з наступного сезону. Що ж, подивимось, яке продовження матиме (і чи матиме взагалі) цей дивний проект, який на своїй початковій стадії, очевидно, пішов абсолютно не за планом…
Фото © ewrc-results.com
