Об’єктивно кажучи, ситуація в українському ралі станом на початок 1994 року була якщо й не катастрофічною, як зараз, то, принаймні, вкрай сумною. Через розпад Радянського Союзу в 1991 році цілком закономірно припинилось і проведення ралійного чемпіонату СРСР, останнім переможцем якого став киянин Олександр Салюк. Поодинокі змагання на кшталт Ралі Калуш або Ралі Антика, проведені в 1992 році, відбувались, скоріше, за інерцією – адже Федерація Автоспорту СРСР втратила свої спортивні повноваження, а національна Автомобільна Федерація України ще не набула їх в повному обсязі. Як наслідок, жодного змагання з ралі протягом майже двох років на території нашої країни не відбулось.
Цілком природно, що за таких умов всі спортсмени-ралісти, хто мав хоч якусь техніку та бюджет для виїзду на змагання, звернули свою увагу на європейські чемпіонати. Цікаво, що, на відміну від наших часів, в 1994 році в фаворі були не гравійні та снігові траси країн Скандинавії та Балтії, а асфальтові ралі в Польщі, Болгарії, Словаччині, Угорщині та Сербії. Можливо, якби ще тоді українське ралі обрало саме цей, «асфальтовий» шлях розвитку, вся подальша історія склалась би інакше – але, як казав класик, «маємо те, що маємо»…
Знов-таки, абсолютно зрозуміло, що переважна більшість українських «гастролерів» використовували монопривідну техніку радянського виробництва, себто ВАЗи та ЗАЗи. Чи не єдиним виключенням з правила була київська команда Star Pro Racing, яка на початок 1994 року могла пишатись найпотужнішим технічним парком в країні. За допомоги компанії VIPOS та особисто її керівника Віктора Постельнікова кияни протягом двох років придбали три (!) повнопривідні Lancia Delta HF Integrale, а також відповідну кількість автомобілів технічної підтримки.
На жаль, чи не єдине, чого бракувало киянам – це змагального досвіду. Саме тому, наприклад, закінчилися сходами старти Володимира Чопенка та Олександра Серопова на польському Rajd Karkonoski та болгарському Rally Sliven (причому аварія на останньому взагалі потягла за собою повну заміну кузова машини). Дещо кращими були результати Дмитра Топчія та Олександра Мурзіна, яким все ж вдалось пройти повну дистанцію Rally Sliven і закінчити його на шостій позиції в заліку N4 – але, фактично, це був єдиний повнопривідний закордонний фініш для українців того року.
Щоби закінчити з автомобілями з приводом на всі колеса, згадаємо також білоцерківський екіпаж Павла Гайдука та Євгена Штурхальова, який вивів привезену з Естонії Lancia Delta HF Integrale на старт польського Rajd Krakowski. На жаль, і цей виїзд виявився невдалим – на другий день змагання Гайдука підвів двигун (причому, підвів так, що наступний старт цієї машини відбувся більше, ніж за рік).
Що ж до більш доступного нашим спортсменам моноприводу, то тут варто першою згадати фактично єдину заводську українську команду АвтоЗАЗ, яку на міжнародному рівні представляли екіпажі Анатолія Лакушева/Валерія Тонкошкура та Михайла Аверіна/Олександра Хрістєва. «Доріжку в Європу» проклав Лакушев, виступивши на угорському Mogurt-Salgo Rallye, після чого запоріжці – вже двома екіпажами – відвідали болгарське Rally Zlatni (яке в нас часто називають Ралі Албена) та словацьке Rallye Matador.
Гонка в болгарській Албені взагалі може вважатись найбільш успішною в закордонній історії запорізької команди. Стартувавши в заліку класу А5, що нараховував 12 учасників, Аверін та Лакушев з першої ж спецділянки заявили про свої претензії на подіумні місця – чим, власне, справа й закінчилась. Відмітимо, що персонально і Лакушев, і Аверін пізніше досягали й кращих результатів, здобувши в 1995 році декілька перемог – але подвійний призовий фініш в історії АвтоЗАЗ, наскільки нам відомо, був лише один, саме на Rally Zlatni 1994 року.
Решта ж українських екіпажів здійснювали вояжі в Європу, так би мовити, «в приватному порядку», тобто не входячи до складу якоїсь команди. З-поміж таких, в першу чергу, відзначимо тандем Бориса Донського та Олега Рибака, які тоді були ще аж ніяк не відомими організаторами змагань, а просто доволі досвідченими спортсменами. Саме досвід допоміг українцям, що виступали на звичайній «вісімці», двічі поспіль посісти четверте місце в класі А6 на Rajd Krakowski та Rajd Polski.
Останнє з цих двох змагань, до речі, входило того року в календар чемпіонату Європи – тому, крім Донського та Рибака, в ньому стартували ще два екіпажі з України: В’ячеслав Грабар/Анатолій Скиданюк та Сергій Рімкін/Сергій Григоренко. Цікаво, що всім трьом тандемам вдалось фінішувати – однак, якщо Донськой, як було сказано вище, посів четверту сходинку в класі, то Рімкін з Грабарем в підсумковому протоколі розташувались на останніх, шостому та сьомому місцях цього ж заліку.
Не відзначився видатним результатом і ще один українець, Микола Нікітюк, який на той час, попри відносно юний вік, вже мав на своєму рахунку чимале досягнення – а саме, подіум на італійському етапі чемпіонату світу 1991 року. В 1994 році одесит тільки починав довге співробітництво з таким само молодим Володимиром Щербаковим (зазначимо, що друзі відтоді виступали разом аж до 2006-го) – тож, можливо, саме брак взаєморозуміння й не дозволив екіпажу піднятись вище п’ятої позиції в класі А6.
Ну, й насамкінець віддамо належне екіпажу, який здобув в закордонних змаганнях 1994 року найкращий результат серед всіх українців – звичайно ж, мова про Андрія Александрова та Олександра Цимбала. Того року одесити зробили в своїх виступах акцент на болгарські етапи чемпіонату Європи, яких тоді було аж три. Власне, якраз третій з них, Rally Sosser Sliven, і став для українців тріумфальним: Александров та Цимбал на «ладі-катастрофі» (як називали радянську «вісімку» за кордоном) закінчили гонку на дев’ятій позиції абсолютного заліку та на першому місці в класі А6!
Неабиякий успіх миттєво (хоча й суто формально) поставив молодих спортсменів на один щабель з такими легендарними пілотами, як Сергій Вукович, Віктор Московських та Олександр Салюк – єдиними українцями, яким до того підкорялись етапи чемпіонатів світу або Європи. Досягнення не лишилось непоміченим: наприкінці року Александров та Цимбал отримали звання Майстрів спорту міжнародного класу, а їхні імена навіть використовували в анонсах осіннього Ралі Одеса з метою привернути увагу більшої кількості глядачів… Втім, українські змагання 1994 року – це вже тема окремого матеріалу, який з’явиться на нашому сайті дещо згодом.
Фото © Архіви Анатолія Лакушева та Олександра Мурзіна
