Насправді, першу спробу влаштувати етап ралійного чемпіонату в Києві було зроблено чотирма роками раніше, в 1995-му. Тоді організатором події виступав Київський регіональний автоклуб «Славутич», який спромігся двічі провести Ралі Київ – в 1995 та 1996 роках. Попри очевидний потенціал змагання (а перегони в столиці завжди вважались цікавими, в першу чергу, з точки зору реклами автоспорту та співпраці зі спонсорами), продовження не відбулось. КРАК «Славутич» ще двічі, в 1997 та 1998 роках, подавав заявку на проведення київського етапу – але обидва рази через різні причини її відкликав.
Паралельно з цим в 1996 році було створено Київський міський автомотоклуб (КМАМК), який розпочав свою діяльність з проведення етапу кільцевого чемпіонату України на штучній трасі біля станції метро «Осокорки». За відгуками спортсменів, траса вийшла не надто цікавою (як мінімум через те, що всі повороти в неї були лівими) – однак рекламний та медійний ефект вийшов досить потужним.
Протягом двох наступних років КМАМК організував ще низку змагань з кільцевих гонок, слалому та картингу, а також аматорське ралі та ралі журналістів. Тож, набравши певного досвіду, Сергій Малик та його товариші вирішили зробити цілком логічний наступний крок – а саме, провести в Києві етап ралійного чемпіонату, який і отримав назву Ралі Столиця.
Загальна диспозиція
Розробляючи формат оновленого змагання, організатори врахували як напрацювання, так і помилки попередників. Першу спецділянку, як і раніше, було прокладено Парковою дорогою безпосередньо в центрі Києва (25 років тому ще було цілком реально перекрити таку важливу транспортну артерію на декілька годин) – але після того екіпажі прямували до Музею архітектури й побуту в селі Пирогів, де на них чекали абсолютно нові СД. На додачу до них пропонувались також ділянки, прокладені біля села Чабани. Другий день змагань знов починався з Музею, а закінчувався традиційно – кількома допами на території автодрому «Чайка».
Враховуючи складність маршруту та загальну дистанцію змагання, Ралі Столиця на перший рік свого існування одразу отримало найвищий на той час коефіцієнт – «четвірку». Це означало, що всі очки, набрані екіпажами та командами, в підсумку буде помножено на 4; тобто, вартість перемоги становила не «стандартні» 20 очок, а одразу 80. Одразу скажемо, що подібних гонок в тому чемпіонаті було аж три – крім Столиці така честь випала херсонському Чумацькому Шляху та львівським Карпатам.
З огляду на привабливий коефіцієнт, цікаву конфігурацію змагання, а також на той факт, що його урочисте відкриття мало пройти безпосередньо на Хрещатику, на старт вирішили вийти аж 28 екіпажів. Непогано, як для гонки-дебютанта – хоч із часом виявилось, що це взагалі був рекордний показник для всього сезону-99! Учасників досить легко поділили на чотири класи – А7, А8, А9 та повнопривідний А12, в якому, до речі, єдиний раз в історії українського ралі були присутні аж два автомобіля Mazda 323 під керуванням Валентина Марчука та Юрія Железко.
Цікаві дебюти
Безперечно, з точки зору подальшої історії українського спорту, найбільш знаковим був дебют 15-річного Юрія Протасова, який вперше виконував роль штурмана в екіпажі свого батька, Леоніда Олександровича. Цікаво, що на той час Протасов, який святкував 15-й день народження безпосередньо в день старту ралі, однозначно був наймолодшим штурманом в історії чемпіонатів України – і цей рекорд лише через десять років було побито Артемом Хорольським на Ралі Ялта 2009.
Втім, говорячи про дебюти, не можна обійти увагою і ще один сімейний екіпаж в складі Леоніда та Євгена Леонових. І батько, і син на цей момент вже мали неабиякий досвід участі в кільцевих та ралійних змаганнях – але в спільному екіпажі стартували вперше. Цікаво, що тандем виявився цілком успішним – адже за підсумками року Леонови стали чемпіонами України в класі А8. Однак, незважаючи на це, більше батько й син разом не виступали.
Перебіг подій
Якщо дивитись на Ралі Столиця 1999 року виключно з точки зору боротьби на трасі, то найбільше на її результати вплинули представники ще однієї родини – а саме батько та син Салюки. Точніше сказати, вплинули не стільки вони, скільки їхні сходи з дистанції. Сталось це майже синхронно: на СД9 Салюк-молодший зачепив бордюрний камінь та пошкодив підвіску, а практично одночасно з цим, на переїзді до СД10, лопнув ремінь ГРМ в Салюка-старшого.
До цього моменту батько й син Салюки більш ніж впевнено тримали лідерство в своїх класах (відповідно А12 та А8), посідаючи при цьому перше та третє місця абсолютного заліку. Подвійний схід з дистанції обох фаворитів відкривав дорогу до перемоги їхнім переслідувачам – відповідно, Василю Ростоцькому та Леоніду Леонову. Забігаючи наперед, скажемо, що змагальна частина ралі саме так і закінчилась – Ростоцький та Леонов фінішували в своїх заліках першими.
Щодо інших заліків, то в наймолодшому класі А7 боротьби за перемогу фактично не було: Руслан Кучер вже на фініші першого дня випереджав суперників майже на хвилину (а підсумкова його перевага перевищила аж п’ять хвилин!). Інакше виглядала справа в класі А9, де аж до передостанньої спецділянки лідирував Олександр Андріященко, причому Леонід Протасов, йдучи другим, програвав йому майже хвилину. Але на СД16 все змінилось: Андріященко втратив понад півтори хвилини часу і миттєво відкотився на другу позицію…
Суддівські рішення
На відміну від більшості українських змагань, саме Ралі Столиця запам’яталось рекордною кількістю рішень спортивних комісарів, в результаті яких екіпажі було знято зі змагань. П’ять «дискваліфікацій» за одну гонку – чи не більше, ніж за всі попередні роки існування чемпіонату, разом узяті. І якщо рішення щодо Юрія Железка (невідповідність турбіни), Андрія Александрова, Віктора Розиграєва (обидва – відхилення від маршруту) та Ігора Михайлуся (неправильний в’їзд в зону КЧ) були однозначними, то щодо дискваліфікації Василя Ростоцького після фінішу ралі розгорілись неабиякі дискусії.
Зараз вже важко визначити, хто був правий чи не правий в тій історії (та й не в тім полягає наша мета). Загальна картина виглядала так: на фініші однієї з спецділянок штурман екіпажу, Борис Донськой, вийшов з машини до суддів, аби дізнатись час проходження СД – а його пілот, не дочекавшись штурмана, вирушив до механіків. Таким чином, формально було порушене одне з основних правил ралі, яке стосується обов’язкового перебування екіпажу на борту автомобіля протягом всього змагання. Чи мали місце в тій ситуації якісь нюанси? Певно, що так. Але факт лишається фактом: на поданий суперниками протест судді відреагували однозначно – анулюванням результату.
Ось так і вийшло, що перше Ралі Столиця виграв екіпаж, який до початку змагання ніхто й не думав відносити до числа фаворитів – Валентин Марчук та Леонід Косянчук. Набрані ними 80 очок миттєво вивели на першу позицію не тільки сам екіпаж, але й очолювану ним команду Markos Racing Team (до складу якої входили також і срібні призери ралі, Леонід та Євген Леонови).
Що було далі?
Спірні суддівські рішення того року ще «радували» спортсменів та глядачів – зокрема, на одеському Ралі Куяльник. Втім, в загальному підсумку на ім’я володаря титулу це не вплинуло: Василь Ростоцький взяв своє на етапах в Дніпродзержинську, Херсоні та Львові і втретє поспіль став абсолютним чемпіоном України. Що ж до Ралі Столиця, то воно заслужено посіло своє неповторне місце в історії українського автоспорту – і, ми впевнені, займатиме його й після закінчення російсько-української війни.
Фото © Лариса Міщанчук, архіви Василя Ростоцького та Олександра Салюка
