В першій половині 90-х років минулого сторіччя Олександр Салюк об’єктивно вважався одним з найсильніших ралістів не тільки України, але й всього пост-радянського простору. Останній чемпіон СРСР з ралі, чемпіон України та СРСР з автокросу, переможець кількох міжнародних змагань рівня чемпіонату Європи… Абсолютно точно можна сказати, що участь Салюка в будь-якому змаганні на теренах України ще до старту робила його головним фаворитом, на якого рівнялись всі без виключення суперники.
В той же час Василь Ростоцький відносився, скоріше, до спортсменів-початківців і не мав за спиною великого, як зараз би сказали, портфоліо. Так, він пройшов серйозну школу спершу в Едуарда Баженова, потім у Володимира Астахова та Олександра Цуцкова – але досвід виступів за кермом власного автомобіля до 1995 року у Василя був дуже незначним. Кілька поодиноких стартів на скромній «вісімці» в Болгарії та Польщі плюс участь в домашньому Ралі Косів – от, власне, й весь «послужний список» молодого львів’янина.
Але доля розпорядилась так, що саме ці двоє спортсменів стали головними героями українського ралі другої половини 90-х років – і почалася ця історія саме в міжсезоння 1994-95, коли Ростоцький та Салюк майже синхронно почали виступати на повнопривідних автомобілях. Заручившись підтримкою потужної компанії «Кременчукнафтооргсинтез» (згодом – «Укртатнафата»), Василь Ростоцький на початку 1995 року придбав свій перший Mitsubishi Galant VR-4, підготовлений в німецькому ательє AM Holzer. В той самий час Олександр Салюк зусиллями свого штурмана Сергія Томчані та авіакомпанії «Хорс» отримав у своє розпорядження новенький, побудований саме для нього Ford Escort RS Cosworth.
Перші виступи обох українців на новій техніці відбулись за кордоном – адже чемпіонат України за планом мав розпочатись аж наприкінці літа. Зараз, аналізуючи ті події, вже не дивуєшся тому, що як для Василя, так і для Олександра дебютні гонки на повному приводі склалися невдало – адже опановувати нову незнайому техніку доводилось безпосередньо на складних європейських трасах, які не прощали помилок. Звісно, обидва розуміли всю необхідність тестів та тренувань – але з різних причин можливості провести належну підготовку в кожного зі спортсменів не було.
Перший старт Василя Ростоцького та Олега Рибака на польському Rajd Krakowski завершився сходом через технічну причину – зламалась трансмісія. Другий – знов, в Польщі, на Rajd Karkonoski – вийшов ще більш невдалим: в результаті вильоту з траси автомобіль зіштовхнувся з деревом і був суттєво пошкоджений.
Попри невдачі, Василь не опустив руки; ба більше – майже одразу після аварії ним було придбано ще один Mitsubishi Galant VR-4 в польського спортсмена Вєцлава Стеца (старшого брата добре знайомого українським вболівальникам Збігнєва Стеца). Черговий старт на болгарському Rally Sosser Sliven – і знов схід з траси через аварію (на щастя, цього разу майже без пошкоджень машини).
Не мав чим хизуватись в своїх перших стартах і екіпаж Олександра Салюка та Сергія Томчані. Дебютна гонка на «косворті» (це було зимове бельгійське ралі Boucles de Spa Alphonse Delettre) вийшло дуже коротким – вже на третій спецділянці машина не втрималась в повороті і завмерла, впершись капотом в дерево. Після довгого ремонту в Британії екіпаж наступного разу вийшов на старт аж наприкінці квітня – але грецьке Rally Olympion результату також не принесло: через затримку механіків екіпаж не зміг вчасно долити пальне і зійшов через банальний брак бензину…
І лише третя гонка на новому автомобілі принесла довгоочікуваний успіх. На болгарському Rally Zlatni кияни почувались впевнено із самого початку гонки – тому вже з другої спецділянки закріпились на сьомій позиції в класі N4. На фініш першого дня змагання Салюк з Томчані прибули п’ятими, і залишились на цій позиції до самого кінця ралі – не завадила цьому навіть хвилинна пеналізація, отримана за запізнення на один з ПКЧ. Що ж до абсолютного заліку (де були присутні й кілька екіпажів на топовій техніці класу А8), то в ньому кияни стали восьмими – і на той момент це було найвищим досягненням будь-якого українського екіпажу в чемпіонаті Європи.
Успіх надихає – і для наступного старту Салюк знов обрав Грецію, тепер вже Rally ELPA, яке проходило у серпні. Цього разу Олександру асистував досвідчений одесит Ігор Володько, який замінив Томчані через зайнятість того в бізнесі. Початок гонки склався непогано – попри брак спільних виступів, Салюк та Володько швидко знайшли спільну мову і закріпились в першій десятці абсолюту, але… Чи то механіки недогледіли, чи то динамометричний ключ підвів – так чи інакше, на третій спецділянці у «косворта» просто відлетіло ліве переднє колесо…
Ось із такими, не дуже вдалими результатами закордонних виступів Василь Ростоцький та Олександр Салюк підійшли до старту чемпіонату України з ралі – першого, в якому гоночна доля звела їх безпосередньо на трасі. В той момент ніхто ще не міг уявити, якими запеклими будуть баталії цих двох спортсменів в найближчі п’ять років – адже славетна історія тільки розпочиналась…
PS. Звісно ж, в рамках коротенької статті на сайті неможливо докладно розповісти про всі цікаві моменти та події, що відбувались 30 або більше років тому. Тож нагадаємо, що більш детально про вітчизняний автоспорт 90-х років можна дізнатись з книжкової серії «Легенди українського ралі», перші два томи якої вже можна замовити на сайті видавництва Sky Horse.
Фото © Сергій Холодило, архіви Василя Ростоцького та Олександра Салюка
